Сьогодні розкажемо про неймовірну людину – найпопулярнішого сучасного українського автора закордоном. Це Андрій Курков – письменник і сценарист, президент українського «ПЕН-клубу». Його книги видані 37 мовами у 65 країнах світу.
Нещодавно вийшов у світ італійською мовою роман «Куля знайшла героя» і наразі Андрій Курков готується до поїздки в Італію для зустрічі з читачами. Вона запланована на другу декаду березня.
Цей роман – остання частина фантастичної трилогії «Географія одиночного пострілу». Її автор писав упродовж семи років як один роман, а потім ще два роки витратив на скорочення та редагування.
– Пане Андрію, наскільки складною була робота над романом «Куля знайшла героя» і взагалі над трилогією?
– Для мене, мабуть, це найважливіший твір. Він про історію еволюції радянської утопічної ментальності. Події більш вигадані, ніж справжні – відбуваються з 1918 по 1974 роки. Є реальні історичні персонажі, але більшість вигадані. Коли я писав його, то пробував зрозуміти деформацію свідомості, яка відбувалась у людей під керівництвом КПРС (Комуністичної партії Радянського Союзу – прим. редакції), під впливом диктату ідеології та за допомогою інших штучних рамок. Елементи ненаукової фантастики в романі є, але скоріше вони відносяться до магічного реалізму. Наприклад, в романі є останній представник північного народу, що повністю зник. Народ цей я назвав урку-ємці, створив йому вірування і власну міфологію на основі міфології курильских айнів – іншого північного народу, останній представник якого помер у 1947 році. Є там багато фантазій на історичну тематику. Але роман для думаючої людини є актуальним саме через головну тему — тему формування штучної колективної свідомості, яка ще досі присутня в Росії і яку Росія протиставляє, як окремий і правильний шлях, європейській свідомості, українському індивідуалізму. Донбас і Крим залишались у парадигмі радянської колективної свідомості і саме тому Росії вдалось так легко анексувати Крим та спричинити війну на Донбасі».
– Чи є в цьому романі якась аналогія з сучасним життям в Україні чи деінде?
– Окремі моменти аналогій, звичайно, є, бо ще одна тема роману – це відносини влади і виконавців волі цієї влади. А ще в романі присутні тема соціального страху і тема справедливості.
– Чи є в цьому романі певна місія?
– Місія – це вберегти людей від віри в утопії і в месію.
– Хто робив переклад роману італійською?
– Останні книжки були перекладені Розою Марові, я з нею давно знайомий. Коли був з усією родиною в Римі, вона з чоловіком навіть приїжджала до квартири, яку ми знімали, щоб приготувати нам справжні спагеті! І привезла з собою не лише спагеті, але й навіть каструлю!
– А взагалі що пов’язує Вас із Італією?
– Любов до сицилійського та південно-італійського червоного вина і до граппи, романтична література епохи відродження, повага до власної гастрономічної спадщини, фільми за сценаріями Федеріко Фелліні та Тоніно Гуерра. До речі, мій перший, нині вже покійний, швейцарський видавець Даніель Кель був товаришем Фелліні й багато мені про нього розповідав. Складна політична історія, особливо регіону Alto Adigi, мене постійно повертає до роздумів про долю прикордонних територій.
– Колись у 2018 році Ви сказали, що тодішній стан в українській політиці – це повторення 16-го сторіччя. А тепер що скажете?
– Закон маятника ніхто не відміняв. Він тільки починає трохи змінювати напрямок руху. Те, що відбувається зараз, це м’яка поки що форма реваншу, спроба урівняти людей, які виступали за Європу, з людьми, які виступали проти. З іншого боку воно інколи схоже на спробу поновлення діалогу, але через дивні інструменти переслідування тих, хто брав активну участь у Майдані чи в АТО. Наша політична історія дуже динамічна і я певен, що менше, ніж за рік, ми будемо свідками нового повороту.
– На Вашу думку, що чекає Україну з огляду на ту ситуацію, яка є зараз?
– Повернення до влади однієї зі старих політичних сил. Радикальна критика нових попередників. Можливо, публічна відмова від популістських обіцянок.
– Ви часто їздите закордон. Що зараз чуєте там про Україну?
– Я постійно виступаю за кордоном – у середньому 6 місяців на рік, тобто майже кожного другого дня, якщо взяти «статистично». Зараз стало менше політичних питань про Україну. Ті, що цікавились, вирішили, що все вже знають, але при цьому впевнені, що війна закінчилась, бо в їхніх теленовинах України більше немає. В США, звичайно, Україна отримала новий «статус» через скандал з імпічментом Трампа. І мені було цікаво дивитись на реакцію людей, коли вони брали в руки мій паспорт – на кордоні, в готелях. Вони починали посміхатись трохи хитрувато, але дуже дружньо. Тобто, вони нас сприймають всерйоз, якщо ми можемо так вплинути на внутрішню політику США.
